Алекс Великих – уродженець Донецька, який з 1999 року живе та працює в Італії. За цей час встиг попрацювати в багатьох італійських клубах, зокрема в Сієні, Ліворно, Кальярі.
Журналіст Святослав Василик поспілкувався з Алексом Великих та дізнався, що той думає про масштаб футбольної еміграції з України та як велика війна вплинула на загальний рівень нашого футболу.
Де і ким зараз працюєте в Італії?
Працюю зараз з футбольним клубом Фіорентина, займаюся скаутінгом молодих футболістів. Окремо в якості експерта, за окремими домовленостями з зацікавленими сторонами, виконую роботу з консалтингу, аналізу та організації процесу співробітництва з італійськими футбольними клубами.
Як змінився за останні 10 років футбольний скаутинг?
Він став ще більш важливим в системі роботи клубів. Якщо не брати до уваги важкі два роки пов’язані з коронокризою, то можна сказати що питання пошуку гравців для клубів на рівні вивчення ринків набуло майже обов’язкового характеру.
Поява нових технологій, що дають можливість слідкувати за чемпіонатами та турнірами завдяки стрімінговим сервісам, розробка та введення спеціальних програм по виявленню талантів, моніторинг статистичних баз даних стали суттєвою допомогою в роботі. Також революційно змінити роботу скаутінгових служб повинно введення елементів штучного інтелекту.
Чи можна оцінити масштаб футбольної еміграції з України за час великої війни?
Українська футбольна еміграція під час війни стала вимушеним та досить впливовим соціальним явищем. Кожна історія має окремий характер, проте більшість людей не прогнозували таку ситуацію по зміні чемпіонатів, країн, тощо. Відповідно у когось це вийшло більш-менш організовано, а у когось це призвело до переїзду з країни в країну, бо умови для життя диктують свої правила поведінки.
Поява юних українських гравців стала цілим явищем для багатьох країн Європи. Наприклад, в Польщі та Угорщині, це серйозно посилило юнацький та молодіжний місцевий футбол. Для країн з топ-5 Європи, це явище не стало таким масовим за силою впливу на клубний футбол, але теж мало яскраві приклади.
Чи можна провести паралелі з масовим переїздом юних гравців з колишньої Югославії на початку 90-х, коли там вирувала війна?
Взагалі, кожного разу висловлюю таку думку – у кожного футболіста власна доля, яка формується обставинами лише ззовні схожими з іншими, проте насправді всередині процесу домінують індивідуальні чинники. Тому якщо й порівнювати з подіями Югославії 90-х, то так, можна знайти деякі паралелі, але на мій погляд це дві різні історії. Зокрема, раніше в українських футболістів не було досвіду масового переїзду за кордон в дитячо-юнацькому віці, бо направленість розвитку українського футболу до війни не мала експортного характеру. Погодьтесь, все ж таки рівень нашого чемпіонату, та кількість клубів й економічні показники зарплат не були схожими з югославськими.
Я так розумію від масового переїзду постраждали насамперед український дитячо-юнацький футбол і наші клуби, які в майбутньому не дорахуються багатьох сильних гравців?
Якщо не говорити про трагічну причину від’їзду – війну (хоча про це потрібно завжди говорити), то від’їзд юних гравців у спортивному плані не розцінюю як проблему для українських клубів, все ж таки зараз у них є куди більші проблеми. Втім безпека дітей, їх психофізичний розвиток – є запорукою збереження майбутнього українського генофонду, тому розвиваючись в європейських клубних академіях ці футболісти набувають досвіду який згодом зможуть використати для збірної України. Там вони формують новий сильний менталітет – більшість з українців стають лідерами команд в яких грають, що згодом надасть можливості мати в збірній гравців-лідерів. По закінченню війни, дехто безумовно повернеться грати в українські клуби, що звичайно посилить їх як на рівні внутрішнього чемпіонату, так й особливо на рівні виступів у єврокубках.
З якими проблемами насамперед стикаються юні українці в Європі (менталітет, мова, вимоги)?
Якщо говорити про особливості інтеграції українських юних гравців в європейські клубні академії, то дуже багато залежить як від характеру кожного, так й від умов які створюють клуби для нових гравців. Якщо ж в клубі перебуває декілька гравців з України, то інтеграція відбувається ще швидше. Мову діти вчать швидко, й на тренуваннях після перших двох місяців вони вже не відчувають мовного бар’єру.
Юні українські легіонери – це плюс для наших юнацьких збірних або ж це проблеми для наших тренерів – вже інший менталітет у хлопців, інші навички і бачення футболу?
Є іноді питання пов’язані з аналізом рівня тренувального процесу, та вимог до гравців. Тут є розбіжності – в Україні діти, особливо молодших вікових груп, займають більше днів на тиждень, аніж в Європі, тому відразу це помітно. Рівень підготовки дітей з України часто сильніший за середній рівень тут, але вже згодом це вирівнюється й це такий момент до якого слід бути готовим, бо футбол вимагає конкуренції, яку треба витримати. Так само й рівень інтенсивності самого тренування в більшості країн Європи сильніший, треба швидко реагувати, мертвих пауз майже не має.
Цю тему взагалі можна ще довго обговорювати – відмінності тренувального процесу й питання адаптації до вимог для юних гравців в Європі, але це вимагає окремої більш розлогої розмови.
Кого зараз можна виділити з юних (16-19 років) українців в Європі і зокрема в Італії?
Загалом з усіх молодих українських талантів в Європі зараз можна виділити Іллю Забарного, який вважаю стане топ-захисником й гратиме вже незабаром в топ-клубі Європи. Якщо говорити про більш юних футболістів, то дуже перспективним, як на мене, виглядає форвард Хайдука 2008 року народження Дмитро Зюдін. В Німеччині теж зростає декілька сильних гравців серед яких є Кревсун, Степанов, Богданов, Петровський.
В Італії серед молоді є юнаки, на яких слід звернути особливу увагу – це такі гравці, як Богдан Попов, нападник Емполі 2007 року народження, що вже має можливість тренуватися з командою Серії А; Владислав Яворський (взимку підписав контракт з Сампдорією), 2007 року народження, якого порівнюють то з Довбиком, то з Яремчуком; та Максим Іванов, 2009 року народження з Сампдорії, якого порівнюють й з Мудриком, й з гравцем Ювентуса Камбьязо. Є й більш юні такі як Казановський, Проценко, Костюк, Маринич.
В Іспанії є дуже й дуже перспективний воротар Єгор Тройніков.
Якщо говорити вже про наших дорослих футболістів, то чи вважаєте, що труднощі Довбика в Ромі пов’язані з ігровою кризою усієї команди? Загалом сам Артем ще здатен прогресувати?
Довбик в Ромі зараз має чи не найбільш гарну пресу серед решти гравців цієї команди, яка переживає кризу тренерсько-менеджерського характеру. Загалом вважаю, що перехід Довбика з Жирони до Роми став складним з різних причин. Це й проблеми в клубному господарстві, й більш важкий чемпіонат, й набагато більш вимогливі й гарячі вболівальники. Особисто вважаю Артем витримав цей вхідний період нормально й має всі можливості адаптуватися в новому чемпіонаті й прогресувати, що стане серйозною допомогою для збірної України.
В чому причина провалу Владислава Супряги і невдач Віктора Коваленка в Італії – це більше збіг обставин або це крах української системи підготовки юних футболістів?
Провали Супряги й Коваленко мають різні причини. Щодо Супряги, то вважаю там більше психофізичні чинники, бо спортивно-технічні характеристики гравця дозволяли йому заграти в європейському чемпіонаті. Можливо десь фактор особистого характеру завадив тоді й заважає зараз перетворити перспективного в свій час юнака у дорослого сильного футболіста.
Якщо говорити про Коваленка, то думаю був не зовсім вдало обраний час переходу – кінець зимового трансферного вікна. До того ж він потрапив у таку вимогливу щодо фізичного стану гравців команду як Аталанта тренера Гасперіні, яка грає в чемпіонаті де практично немає зимової паузи, на високу зарплату, й відповідно отримав підвищений психологічний тиск. Аренди далі в клуби, які боролися за виживання й відповідно вимагали від футболіста гри якої він не міг дати самостійно, плюс травми, усе це трохи підкосило футболіста.
Віктор дуже технічний гравець, який виріс в топ-клубі серед топ-партнерів в Україні, при цьому він поїхав грати в клуб де розуміння, постановка, акценти гри в команді суттєво відмінні, що у результаті і не дозволило проявити йому свої кращі якості.
Ваш погляд на останні міжнародні невдачі збірної, Динамо і Шахтарі. Це більше вплив труднощів з логістикою (відновлення і підготовка страждають через тривалий час в дорозі) чи це все ж загальне падіння рівня футболу в країні?
Невдалі виступи українських клубів, на жаль, стали неприємними для більшості вболівальників, проте слід пам’ятати та нагадувати про те в яких умовах живуть люди, тренуються та дихають. Це не спроба виправдання, а фактор, який впливає на все, в тому числі й на клуби, збірну, окремих гравців та фахівців. Переїзди, питання про відновлення, тощо, теж має вплив, але не вирішальний. Склад команд теж формується не так ретельно, як того можливо хотіли би президенти клубів, але є війна й взяти гравця в країну, яка бореться за виживання, дуже не просто.
Очікування вболівальників в цілому формувалися з огляду на минулі досягнення, а тяжке сьогодення потребує позитивних емоцій хоча б від спортсменів, гравців провідних клубів країни. На жаль, цього позитиву в результатах мало.
На мій погляд, Шахтар грає в Лізі чемпіонів й ще можливо матиме трансферні перспективи в плані легіонерів. А от Динамо повинно більш якісніше аналізувати ринок українських гравців й посилювати склад за рахунок власних вихованців та футболістів УПЛ, бо має високий рівень історичної привабливості для місцевих гравців. Безумовно, часи складно порівнювати, але у важкі 90-ті люди також переживали скрутні моменти життя, й тоді відновлене Динамо Лобановського давало людям хвилини щастя. Керівники клубу чудово це пам’ятають, й можливо зможуть навіть у більш важких умовах ніж тоді повернути вболівальникам хвилини радості за успіхи команди.
Щодо перспектив Шахтаря, то я вважаю що це взагалі унікальний клуб – його життєдіяльність була роками під тиском обставин (переїзди, нові стадіони, нові умови тренування), але клуб і команда залишаються на високому рівні. Переконаний, що склад Шахтаря теж має посилюватися, бо ми бачимо що економічно клуб може купувати і приваблювати легіонерів. Крім того, у Шахтаря зростають й власні таланти в академії, які цього сезону вдало виступають у Юнацькій Лізі чемпіонів, і серед них теж можливо знайдеться підсилення для головної команди.
Святослав Василик
